Історик з Чернігівщини – про росіян, Путіна і війну

Доктор історичних наук, професор Ніжинського національного університету імені М.В. Гоголя Сергій Леп’явко розповів в інтерв’ю УНІАН, як боронив Чернігів разом з двома синами, як в Росії на рівні державної політики формувалась українофобія та чому Україна обов’язково переможе у цій війні.

Сергію Анатолійовичу, де вас застав початок повномасштабної війни? Чи вірили ви, що вторгнення можливе?

Війна застала мене у Львові. Перед війною було відчуття наближення чогось невідворотного, але що вона матиме такі масштаби, я не уявляв.

Об’єктивних причин для такого я не бачив, окрім, звісно, багатовікового російського імперіалізму, який завжди прагнув знищити Україну. Сподівався, що війни не буде, хоча все-таки зауважував, що треба робити поправку на хвору голову Путіна. Адже він неодноразово заявляв, що Україна в будь-якому вигляді становить небезпеку для Росії. Навіть коли північні сусіди говорять «Росія», то однаково мають на увазі російську імперію. А без ресурсів України ця імперія неможлива.

Сам факт існування нашої незалежної держави, наш порівняно демократичний лад підривають основи російського імперіалізму. Адже, якщо сусіди живуть інакше, краще, російський виборець може засумніватися в основах свого державного устрою. І саме тому російська правляча верхівка називає Україну екзистенційною небезпекою для Росії.

Коли наприкінці лютого багато людей виїжджали на захід країни, ви вирішили зі Львова повернутися до Чернігова?

Так, я купив квиток і поїхав до Чернігова. Варто сказати, що не всі їхали на захід, хтось, як і я, повертався на схід чи південь. Десь я зустрічав офіційну цифру, що після 24 лютого до України з-за кордону повернулося до 200 тисяч чоловіків. Повернулися, щоб воювати або рятувати родини. Мій приклад у нашому підрозділі був не єдиним, багато моїх бойових товаришів повернулися з різних місць, щоб захищати рідне місто.

Чи мали ви якийсь бойовий досвід, адже все життя займалися викладацькою діяльністю?

В армії я не служив, але в університеті була військова кафедра. Я офіцер запасу у відставці, за спеціальністю – командир мотострілецького взводу. Хоча насправді жодного військового досвіду не мав.

У лютому-березні, під час оборони Чернігова, я воював у відповідному підрозділі – у складі стрілецького батальйону ЗСУ. Між нашим підрозділом і теробороною різниця невелика, тому що вони формувалися переважно з добровольців без бойового досвіду. Третина, а то й 40% особового складу до війни навіть не тримали зброї в руках.

До речі, з історичного факультету Ніжинського університету, де я працюю, на захист України стали й інші колеги. Це зокрема, професор Євген Луняк і археолог Іван Кедун.

Ви боронили Чернігів разом зі своїми синами. Як вони потрапили на війну?

До війни мої хлопці проживали й працювали в столиці. Старший Богдан — в Інституті ядерної фізики, займався громадськими проектами. Молодший Ярослав – директор невеликої компанії, пов’язаної з ІТ-сферою. Ярослав брав участь у бойових діях на сході України, воював у полку «Азов». Після демобілізації зайнявся підприємництвом. З початком війни він два тижні захищав Київ, потім прибув до Чернігова, воював у підрозділі, сформованому з колишніх «азовців» – у них своє побратимство, свої бойові традиції.

Богдан приїхав до Чернігова, щоб евакуювати жіночу частину нашої родини, але зламалася машина. Жінки евакуювались іншими способами, а син залишився боронити рідне місто. В обороні брала участь і моя дружина Тетяна — як військовий волонтер.

Які завдання доводилося виконувати під час активної фази бойових дій?

Завдання було одне – не допустити прориву ворога в місто. У Чернігові було створено кілька ліній оборони, велася підготовка і до вуличних боїв в центрі міста. Десь на третій день війни стався прорив ворожих танків, але їх вдалося знешкодити. Один був підбитий, екіпаж іншого втік, залишивши повний боєкомплект і пальне. Це був один з наших перших трофеїв.

Під час бойових дій у квітні / фото, надане Сергієм Леп’явком

Наш батальйон був залучений на різних вузлах оборони, зокрема, в районі Новоселівки, лижної бази, сіл Количівка, Муравійка, Анисів. 7-9 березня тривала оборона села Лукашівка. Наша рота зазнала великих втрат, ми потрапили в оточення, проте змогли з нього вийти. Але й ворог зазнав значних втрат й надалі не зміг захопити найближчі села.

Найважливішу роль в обороні Чернігова відіграла 1-а Сіверська танкова бригада, яка складається з кадрових військових і має важке озброєння. Інші підрозділи виконували завдання відповідно до своїх можливостей, як піхота. Майже всі вони мали на озброєнні лише легку стрілецьку зброю – автомати і гранатомети.

Чи спілкувалися ви з російськими колегами до війни? Як на стосунки вплинуло вторгнення? Чи прагнули якось «достукатися» до колег?

З науковцями з Росії я іноді спілкувався, до середини 2000-х. Чернігівські історики мали значно тісніші контакти з колегами з Білорусі.

Востаннє з російськими істориками я перетинався на міжнародній конференції в Мінську в 2018 році. Запам’ятався знаковий епізод. Троє росіян спочатку вступили в «м’яку» дискусію з білорусами, я зайняв сторону останніх, і тоді переключились на мене. Розмова перейшла на підвищені інтонації й тривала до години. Говорили і про Крим, і про російсько-українські стосунки. Викладач московського університету сказав тоді фразу, яка, в принципі, точно характеризує сучасну Росію: «Я не знаю, це ми такі, як Путін, чи Путін такий, як ми?». Зараз ми яскраво бачимо, як поводять себе представники російської еліти, в тому числі інтелектуальної. Суть в тому, що вони і Путін – дійсно одне ціле, тому довести комусь в Росії нашу позицію не вийде, на жаль.

В чому, на вашу думку, варто вбачати джерела конфлікту Росії та України, адже він триває не одне століття?

Ментальність українців та москалів принципово різна, базується на різному історичному досвіді, різних цінностях, різному сприйнятті себе і світу. Це було очевидним уже на початку 16 століття, коли Московія розпочала експансію на землі України й Білорусі. Тоді московську навалу вдалося зупинити лише у 1514 році — перемогою у битві під Оршею. Різницю в ментальності засвідчила й сумнозвісна угода 1654 року. Тоді Богдан Хмельницький, вихований у політичних традиціях Речі Посполитої, вважав, що вони з московським царем мають скласти взаємну присягу, але цар відмовився. А надалі московський ведмідь вже не відпускав Україну зі своїх лап.

У чому ж полягає ця ментальна різниця українців і росіян?

Насамперед у ставленні до особистих свобод і суспільних відносин. Більшість українців ніколи не знали рабства у формі російського кріпацтва і не знали «общин» як форми знищення особистості. Українська політична ментальність сформувалась у європейських державах – Київській Русі, Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій. Українське козацтво взагалі було феноменом свободи в тогочасній Східній Європі. І з цього випливають всі інші відмінності між українцем, як вільною людиною, і московитом, як рабом держави й свого «господаря».

Яким було історично ставлення українців до росіян і навпаки?

З 17 століття з’являється чимало порівнянь українців і московитів, які робили іноземці, котрі відвідували обидві країни. Вони стосувались манери поведінки, сімейних стосунків, побуту і навіть чистоти одягу й житла. І можна відзначити, що такі порівняння завжди були на користь українців. Вільна людина завжди поводить себе інакше, ніж раб.

«Для росіян Україна була чужою країною», — історик Сергій Леп’явко / фото авторства Віктора Кошмала

Показово, що іноземці постійно засвідчували вкрай негативне ставлення українців до московитів-росіян, що потім почали називати русофобією. Для українців москалі, а саме так називали росіян в народі, були брудними, неохайними, нечесними, схильними до крадіжок і злочинів, та загалом небезпечними при спілкуванні. Невипадково таке ставлення пробилось і в українську літературу. Про думки Тараса Шевченка ми знаємо, але і творець російської літератури Микола Гоголь називав росіян «проклятими кацапами». Власне, у 19 столітті русофобія була характерна навіть для значної частини російської еліти. Той же російський класик Олександр Пушкін визнавав, що живе серед рабів і що «зневажає свою батьківщину з голови до ніг».

Для росіян Україна була чужою країною, вони зі здивуванням описували український побут і захоплювались українськими селами. Показовими у цьому відношенні є «Листи з Малоросії» Олексія Левшина від 1816 року, в яких автор перелічує численні позитивні риси українців і знаходить у них лише один недолік – що українці з ненавистю ставляться до росіян і лякають ними своїх дітей. Українці не любили росіян і ця нелюбов була взаємною.

Тому Росія вбачала необхідність проведення русифікації?

З середини 19 століття петербурзька верхівка взяла курс на русифікацію українців і творення єдиного «руського» народу. Її потужними знаряддями стали армія, освіта і церква. Приміром, у 19 столітті всі православні єпископи на підросійській Україні були росіянами.

Наслідки русифікації найшвидше відчув Київ. Тому в 1917 році виявилося, що український дух існує, але національна свідомість не сформована на такому рівні, щоб створити свою державу.

Тотальна русифікація, яка проводилась протягом 20 століття, теж дала свої результати. Поряд з фізичним знищенням українців, російська і радянська пропаганда спотворювала суспільну свідомість, створювала образ росіянина як «старшого брата», а серед українців культивувала комплекс меншовартості. Тому частина українців перетворилась на радянських людей, від яких залишався лише один крок до повної русифікації, як це сталося на Кубані.

Разом з тим, навіть втрачаючи мову, більшість українців зберегли свою ментальність та ідентифікували росіян як «чужих». Це дало змогу здобути незалежність у 1991 році шляхом демократичного голосування. У Москві цього не чекали і надалі сподівались повернути Україну під свою владу. Одним зі способів збереження влади над Україною стало захоплення у 1990-х роках українського інформаційного простору.

Мабуть, ці тенденції посилились з приходом до влади Путіна?

З початку 2000-х років у Росії починається тотальне культивування українофобії. Фактично, Путін розпочав війну проти України на ментальному рівні. Ненависть до України та українців стала частиною державної політики. Це найлегше простежити по кінофільмах, в яких українців зображали лише як вкрай негативних персонажів. Антиукраїнські сюжети проникли і в український медіа-простір. Путін, як колишній КДБіст, добре усвідомлював, що потрібно сформувати образ ворога і пропаганда створювала такий образ з українців. Свідомо роздмухувались імперські інстинкти, зневага і ненависть до українців.

Сергій Леп’явко: «Єдиний спосіб перемогти Росію – здобути перемогу на полі бою» / фото, надане Сергієм Леп’явком

Після 2004 і 2014 років цей наступ щоразу посилювався, у тому числі через Московський патріархат, проти чого українська влада виявляла повну бездіяльність. При Путіні відбулась заміна радянської концепції «братніх народів» і навіть імперської конструкції 19 століття «триєдиного руського народу» на агресивну концепцію «руського міра» і повного заперечення права українців на існування.

Який шлях до перемоги у нинішній війні, до вирішення в тому числі й споконвічного ментального конфлікту?

Єдиний спосіб перемогти Росію – здобути перемогу на полі бою. Росіяни розуміють і поважають тільки силу. Зараз вони самі стали заручниками створених ними міфів. Культивований в Росії образ слабкого українця зруйнувався завдяки героїчному опору ЗСУ та всього українського народу. Російським пропагандистам доводиться пояснювати свої поразки боротьбою з НАТО. В їхній інтерпретації російську армію можуть перемагати американці, британці, поляки, але аж ніяк не українці.

Як задокументувати злочини війни для наступних поколінь?

Вперше в багатовіковій історії злочини Росії стають загальновідомими завдяки тому, що нинішня війна відбувається фактично в режимі онлайн. Лише зараз світ може одразу і настільки очевидно побачити сутність Росії. Адже перші війни проти сусідів з масовим використанням терору проти мирного населення Московія почала вести ще з 14 століття. Такий метод ведення війни вона запозичила від кочівників і не відмовляється від нього донині.

Проте протягом сотень років Московії-Росії вдалося приховувати свої злочини. Тільки в окремих випадках, як от з Лівонською війною часів Івана Грозного чи загибелі Батурина, інформація про це потрапляла до західних країн. У 20 столітті Москві частково вдалось приховати навіть геноцид — Голодомором.

Звісно, і західні політики не поспішали оприлюднювати відому їм інформацію, але, по факту, західне суспільство майже не знало про Голодомор, про ГУЛАГ та інші злочини радянського режиму.

Так само було з російськими воєнними злочинами в Чечні. Щось з’являлося на рівні чуток, окремих свідчень очевидців, але масового оприлюднення фактів, як зараз, не було.

Тепер же є загальний доступ до засобів зв’язку, соціальних мереж, коли про події, що відбуваються, розповідають очевидці, навіть більше – їх транслюють у прямому ефірі. Тепер західне суспільство і світові інституції знають про все, що відбувається в Україні, і це звужує можливості для тих політиків, які схильні до компромісів з Росією.

Один із найпростіших і ефективних способів документування російських злочинів – збереження всіх матеріалів, що транслюються мас-медіа. Це створює потужний шар історичних джерел. Також ведеться юридична фіксація воєнних злочинів Росії. Важливою частиною документальної бази стануть і спогади жертв, очевидців та інших безпосередніх учасників подій.

А яке майбутнє чекає Росію?

Я історик, а не футуролог чи політолог. Тому маю лише свою приватну думку. Немає сумнівів, що в цій війні переможе Україна. Проте, мені здається, що Росія не розпадеться. Від неї відпаде Кавказ і, можливо, ще декілька регіонів. Основна ж територія Росії збережеться як єдина країна з двох причин.

З бойовими товаришами / фото, надане Сергієм Леп’явком

Перша – внутрішня. В Росії існує занадто гомогенне суспільство з однаковими ідеями з телевізора і з однаковою ментальністю. Друга причина – зовнішня. В розпаді Росії не зацікавлена більшість геополітичних гравців. Вони не хотіли розпаду СРСР, не дали розпастись Росії у 1990-х роках, не дадуть і тепер. Про це свідчить і те, що ми називаємо «крапельним» постачанням озброєння західними партнерами. Його надають в тій кількості, щоб Україна не програла, але в недостатній для перемоги. Тому, як мені здається, найбільш імовірний сценарій полягає у довготерміновому, на декілька десятиліть, кардинальному послабленні Росії.

А яких змін зазнає українське суспільство?

У цій війні ми відкрили самих себе. Відкрили на полі бою, де українська армія виявилася сильнішою за російську, і у світі. Війна продемонструвала високий рівень патріотизму і любові до України. Про це свідчить, зокрема, рівень підтримки ЗСУ, коли критична маса людей постійно і в різний спосіб допомагає українському війську. У нас воює не держава — воює народ, а народ перемогти неможливо. Великий згуртований народ, який нарешті зрозумів свою самодостатність, почав себе поважати і пишатись своїми синами й дочками. Самовідкриття України та українців – найбільше, що дала ця війна.

Трансформація України стане актуальною після перемоги. Потужними двигунами змін стануть люди, які повернуться з війни. І це не лише військові, але й військові волонтери та всі інші, хто активно допомагає здобути перемогу.

Ветерани будуть відігравати ключову роль в суспільно-політичному житті країни. Адже вони довели свою любов до країни на полі бою, беззастережно вірять у майбутнє України, мають підвищені відчуття відповідальності і справедливості. Сподіваюсь, що вони змінять українські інституції таким чином, щоб забезпечити сталий розвиток України, і виграють війну проти корупції, яка разом з Росією найбільше послаблює нашу державу.

Ті українці, які виїхали за кордон, змогли порівняти життя у своїй та європейських країнах. І в багатьох випадках порівняння вийшло на користь України. Від українців за кордоном доводиться чути – «у нас до війни було не гірше». Та й показник соціологічних опитувань, коли 70-80% українців, які вимушено залишили домівки через війну, хочуть повернутися додому. Зазвичай, трапляється навпаки. Це, власне, і підтверджує тезу, що в цій війні українці відкрили самі себе і це відкриття стало для нас несподівано позитивним.

Чи плануєте займатися темою війни в історичних працях?

До війська я не можу повернутися через обмеження віку військовослужбовців законодавством, хоча вважаю їх несправедливим. Тисячі чоловіків віком за 60 років готові захищати Україну і мають для цього як мотивацію, так і належний стан здоров’я. Проте і поза армією війна не відпускає. Всі працюємо на перемогу. Нещодавно я брав участь в міжнародній конференції в Польщі, де виступав із доповіддю про оборону Чернігова. І вже підготував статтю на цю тему. Я готовий доповнити свої книжки з історії Чернігова новою героїчною сторінкою, вже написаною на полі бою.

Зараз ми бачимо, як увесь світ, за невеликим виключенням, підтримує Україну та українців. Виник інтерес і запит до українства, у провідних університетах світу викладають українські студії. Чи зможемо ми утримати цей інтерес та конвертувати його в економічний зиск?

Інтерес до сучасної України виникає періодично. Перший був пов’язаний аварією на ЧАЕС. У 90-х роках говорили про Україну в контексті ядерного роззброєння. У 2004 році був сплеск зацікавленості через Помаранчеву революцію. Однак у багатьох країнах світу асоціації про Україну були пов’язані з Чорнобильською катастрофою, економічним занепадом та високим рівнем корупції.

У 2003-2004 роках я працював у США і, питаючи про Україну в пересічних громадян, з’ясував, що більшість з них не можуть пригадати, де розташована така країна.

Поки маємо тенденції, що інтерес до України формується через катастрофи і проблеми. Зараз про нашу державу знають скрізь, але й перебільшувати на перспективу не варто. Нам потрібна міжнародна підтримка. Вона виражається як на рівні багатьох держав, так і громадян, які вивішують українські прапори на своїх будинках, жертвують кошти на армію, допомагають біженцям. Війна відбувається онлайн і нам важливо спільно подолати російську пропаганду, яка заперечує воєнні злочини в Україні. Наш опір – це вже перемога над російським імперіалізмом.

Інша важлива складова – поширення позитивних знань про Україну після війни. Через популяризацію національної культури і національних досягнень ми маємо зробити інтерес до України постійним, зробити українське модним у світі. Цей інтерес можна підтримувати через знакові речі, з якими асоціюються наша країна – українська вишиванка, українська пісня, український борщ, а далі розширювати на українське ІТ, українську науку, українські ракети тощо. Цими важливими питаннями варто займатися системно.

Ірина Синельник, УНІАН

Tags

Источник

Новости Чернигова