Про людину, яка творить посмішки… з посмішкою на обличчі
Свого маленького пацієнта, якому пані Валентині довелося виправляти зубчик, вона запам’ятала на все життя. «Робили ми той зубчик, робили, а він через тиждень взяв та й вибив його», — згадує Валентина Ярошенко.
Професія стоматолога складна і вимагає багато зусиль, часу, постійного навчання, адже ці лікарі рятують від зубного болю, дарують білосніжні усмішки та впевненість у собі. Про свій практичний досвід, захоплення та професійний розвиток як стоматолога, розповідає лікар-ортодонт Ярошенко Валентина Іванівна.
Ніжинська міська рада продовжує серію публікацій під рубрикою #Гордість_Ніжинської_громади, про особливих людей, які творять історію міста над Остром.
Пані Валентина, стоматолог із 43 річним досвідом роботи. І хоча жінці вже 68 років, вона з впевненістю та задоволенням бере до рук чарівну паличку та творить дива в маленьких ротиках.
— Що це за професія, що робить стоматолог-ортодонт?
— Ми робимо, як то кажуть, голлівудські посмішки у дітей. З самого малечку дитина може мати дефекти прикусу, тож завдання ортодонта, виправити ці дефекти. Процес цей не швидкий, інколи триває більше року. Але результат завжди радує, — розповідає Валентина Іванівна.
— Як починався ваш трудовий шлях? Чим керувалися, обираючи саме такий профіль – стоматологію?
— Я з родини педагогів і брат мій педагог. А мені, чомусь, завжди подобалася стоматологія. Навіть не знаю чому, але я не вагалася обираючи майбутню професію для себе, відразу вирішила стати стоматологом.
— А де здобували освіту?
— Навчалася я в тодішньому інституті імені О.О. Богомольця. Після закінчення, разом із чоловіком (до речі, він у мене також стоматолог) були направлені на роботу в Ніжинську стоматполіклініку, якій разом присвятили все своє життя.
— Розкажіть про свій перший робочий день. Хвилювалися?
— Ні, чомусь хвилювання в мене не було. Відповідальність відчувала шалену, але (сміється – ред.) руки від страху не тряслися. Нас дуже добре підготували в інституті. Коли були інтернами, вже тоді почала працювати з людьми. Для мене нічого страшного в цьому не було, — згадує з лагідною посмішкою Валентина Іванівна.
– Просто потрібно любити свою роботу і все.
— У хорошого стоматолога, який приділяє достатньо часу своїй справі, на особисте життя залишається мало часу. Це так? Чи вдається проводити достатньо часу з сім’єю, дітьми?
— Зараз вже так, адже діти дорослі. Але пам’ятаю часи (згадує з сумом), коли доводилося підробляти. І тоді я працювала додатково ще у стоматкабінетах на заводах «Ніфар» та консервному. От тоді часу на сім’ю було обмаль. Але так чи інакше у нас сформувалася династія стоматологів, — говорить з гордістю пані Валентина.
— Мої дві донечки також обрали для себе професію стоматолога. Одна із них працює в нашій стоматполіклініці, друга ж наразі виїхала за кордон.
— А який пацієнт вам запам’ятався найбільше?
— Ой, я ж працюю з дітками, а з ними завжди все так непередбачувано. Дуже багато цікавих історій, але пам’ятаю одну — привели батьки до мене малого хлопчину, у нього був дефект одного переднього зубчика. Довго ми той дефект виправляли, ходив він до мене, аж стали вже рідними. Результат був дуже гарний. А тут…. Через невеликий проміжок часу, після того, як ми йому той зубчик виправили, приводять знову. Я кажу «Що ж сталося?». А він мені – «Немає зуба, я впав і вибив собі його». Довелося роби тоді йому штучний (сміється – ред.)
— Чи правда, що лікувати друзів чи знайомих важче ніж чужих людей, адже відчуваєш більшу відповідальність?
— Ні, це не про мене. Я завжди ставлюся відповідально до будь-якого пацієнта.
— Розкажіть нам, де стоматологи лікують зуби?
— Я лікую в нашій стоматполіклініці. Бувало й таке, що у своєї доньки, а бувало і до інших зверталася.
— Для відпочинку час знаходите? Що є для вас найбільшим захопленням?
— У нас є маленька дача. Ми любимо проводити там час з родиною. Я вирощую квіти, особливо люблю доглядати за трояндами. А ще я люблю в’язати. Нещодавно відкрила для себе ще одне приємне захоплення – почала малювати картини за номерками.
— Ви можете поділитися своїм особистим секретом успіху.
— Ой який там секрет, просто я, якщо вже за щось беруся, то роблю це з повною віддачею. Головне, завжди потрібно пам’ятати, що дитина, вона ж маленька, вона боїться… Потрібно її заспокоїти, пригорнути, щоб вона довірилася тобі, відкрила свій маленький ротик і дозволила там почаклувати. Для мене кожен мій пацієнтик стає рідним. А зараз до мене ведуть вже своїх діточок, ті, кого колись самих я вмовляла відкрити ротик.
Ніжинська міська рада
Отримуйте і читайте новини ще оперативніше. Підписуйтесь на наш Telegram!