З четвертого дня війни у Чернігівському навчально-реабілітаційному центрі № 2, де директором депутат міської ради Регіна Гусак, готували страви для оборонців міста та цивільного населення. Спершу – із наявних у закладі запасів продуктів, згодом – із гуманітарних. Півтори тисячі порцій для військових і 950 – для нужденних чернігівців. На базі закладу функціонував волонтерський центр, об’єднавши в одну потужну команду педагогів, волонтерів і благодійників. Пальне, продукти, транспорт і людський ресурс – все необхідне для ефективної роботи.
«Танк» із перловою кашею
Облога Чернігова тривала один місяць, один тиждень і один день. Забувши про втому, ризики й небезпеку, попри обстріли й бомбардування тут варили гарячі страви, роздавали гуманітарну допомогу й ліки.
«Доки була електроенергія, готували їжу на електроплитах. Потім викопали на подвір’ї ямку і на решітки ставили велику каструлю. Спочатку обходилися однією, потім – двома. Кількість підопічних зростала. Тож викопали велику траншею – на десять посудин різного об’єму. Мешканці довколишніх будинків несли дрова, картоплю, консервацію. Коли зникло централізоване водопостачання, приносили воду, – розповідає кухар Наталія Желаннікова. – Всіх об’єднувало велике бажання допомагати захисникам і нужденним. Полегшено зітхнули, коли розжилися на дві польові кухні, одну з яких охрестили по-бойовому «наш танк».
Возили гарячі страви на блокпости, в лікарні, у бомбосховища. Все вертілося: одні страви варилися, готову їжу пакували у відповідну тару і відвозили куди слід, знову чистили картоплю й овочі для наступної партії. Не рахували днів, не спостерігали за часом. Ніби й не втомлювались, хоча ставали до роботи о 5:30.
«Всі закохалися в нашу перлову кашу, в страви національних європейських кухонь. Бігос, суп-чілі чи ризото були для мешканців зі знищених будівель чи домівок без світла, води й газу крихтами радості», – каже Наталія.
«Дякую вам, дівчата! Для дитини ваша каша – справжнє свято. Він вчора з’їв дві порції на ремзаводі. Вдома їсть через силу, а козацько-солдатську залюбки», – читаю допис-подяку від Олени Лещенко. І таких відгуків – десятки, а військові навіть дарували квіти. Де брали їх у лиху годину – таємниця.
«Йдемо любити людей»
Щодня, за будь-якої погоди в період облоги міста біля воріт Центру стояли чернігівці. Просили: «Дайте хоч щось із продуктів», – адже готівку неможливо було зняти, у частини містян закінчилися гроші, магазини закриті.
«У той же час люди стояли за словами втіхи, за впевненістю, що все буде добре, що ми нікуди не поїхали (заклад – на території виборчого округу депутатки міської ради Регіни Гусак), – згадує директорка. – Звісно, що була можливість виїхати за кордон і в мене, і в моїх колег. При зустрічі сусіди й знайомі дивувалися: «Ти нікуди не виїхала?» Залишитися в Чернігові – свідомий вибір».
Втомлені, напівголодні, нажахані обстрілами, чернігівці подекуди сварилися за місце в черзі. Директор і педагоги завжди виходили до людей з усмішками, впевнені й готові допомогти. Медсестра Тетяна Годун, бувало, не знаходила хвилини, аби передихнути: підбирала ліки згідно зі списками, шукала аналоги вказаним препаратам.
«Йдемо любити людей!» – таке гасло усієї команди. За 150-200 адресами щоденно розвозили продуктові набори літнім людям, прикутим до ліжка, містянам з обмеженими фізичними можливостями, багатодітним родинам.
У перший день війни заступник директора з виховної роботи Оксана Свириденко разом із мамою на запрошення Регіни оселилися в її приватному будинку. Тут було безпечніше, аніж у багатоповерхівці.
Моє найбільше натхнення – люди: Анастасія Корицька про свою волонтерську діяльність
«Окрім молитви, нічим не могла допомогти своєму єдиному синові-курсанту. Отож вирішила допомагати чернігівцям, які постраждали від обстрілів та ракетних ударів, – розказує Оксана Свириденко. – Моя літня мама весь час куховарила, не жаліючись на перевтому й навантаження. Були єдині».
Сусіди по приватному сектору щодня, як тільки спливала комендантська година, виходили з домівок і дивилися на вікна, щоб переконатися, що Регіна та Оксана ще в Чернігові.
«Ви вдома? А вікна чого не світилися? Подумали, що, мабуть, вже повтікали», – з усмішкою розповідає директорка. – Моя відповідь була незмінною: «Не хвилюйтеся, все буде добре! Чернігів вистоїть! Ми переможемо!»
Маленькі піщинки у фундаменті перемоги
Чернігів – місто-герой, місто героїв, але педагоги й волонтери, які добровільно взяли на свої плечі й руки турботу про людей, героями себе не вважають.
«З добром, з любов’ю, з молитвою готували й розвозили страви оборонцям і цивільним. Було нелегко, – зізнається Регіна Гусак. – Вдячні Богу, який вберіг під обстрілами, коли була така вібрація, що каструлі «танцювали» на вогні, коли все рухалося і здригалася земля від вибухів, коли здавалося, що на тебе падають не тільки дерева, а й навіть бруківка».
Плакали й сміялися, коли лунали вибухи поблизу. Підвалу в будівлі немає, тож іноді ховалися за «глухими» стінами. Ненадовго, бо в каструлях щось кипіло й булькало, а у польовій кухні страву треба постійно помішувати.
Перші два дні війни комірник Наталія Желаннікова проплакала, а на третій прокинулася з думкою, що треба щось робити. Так само вирішили двірник Ніна Костенко, помічники вихователя Інна Сафонова, Галина Дикуха і Тамара Скачок, вихователька Оксана Усик, завгосп Світлана Москаленко. Відразу ж до команди доєдналася Катерина Науменко, начальниця Деснянського відділу у справах сім’ї та молоді.
Тричі на тиждень виїжджали на зруйновані околиці Чернігова, в приміські села і під час облоги, і після відведення ворожих військ.
«Дві наші автівки посікло осколками, коли везли їжу до бомбосховища одного з підприємств. Зовсім поряд підірвали газозаправну станцію. Все палає – а ми їдемо. Не знаю, як вціліли. Та тоді не думали про небезпеку. Знали: нас чекають люди», – розповідає Регіна.
У березні вперше з польовою кухнею виїхали в розбомблений мікрорайон Бобровиця. Замість слів вдячності наслухалися докорів і образ від травмованих війною людей, які не сприймали пояснень про добру волю і безкорисливість жінок. Повернувшись до Центру, плакали від безсилля, що не можуть допомогти одночасно всім беззахисним. Світлана Москаленко і Олена Токар як ніхто розуміли чернігівців, адже їх будинки також розбомблені.
«Ангелів кухні» чекали скрізь. Бо в Чернігові за час умовного оперативного оточення зруйновано близько 3,5 тисяч будівель, серед них 80% – житло. На житлові будинки скидали важкі бомби, призначені для руйнування фортифікаційних споруд.
Прикордоння Чернігівщини й нині постійно обстрілюється. Війна триває. Та колектив опікується вихованцями, заклад готується до нового навчального року, адже тут навчаються і проходять реабілітацію 209 діток із особливими освітніми потребами.
Обидві польові кухні, вимиті й відчищені, стоять на подвір’ї. «Бойові подружки» кухарів працюють на дровах і газу. Страви нині готують на електроплитах тільки за вимогою і в невеликій кількості. Загартовані й невтомні жінки готові до будь-якої ситуації.
«Буває, що все руйнується, і ти не знаходиш собі місця, не маєш спокою для серця. Але настає час – і ти зрозумієш, що твоє місце і є ця руїна, яку належить обернути на міцну фортецю. Наша фортеця і джерело сили – наш Центр і його колектив», – підсумовує Регіна Гусак, оптимістка, лідерка, громадська діячка, «жінка-локомотив», втілення кращих рис української жінки, як і всі її підлеглі.
Ольга Чернякова, uacrisis.org
Tags
