Справжня перлина Ніжина – юні танцівники і танцівниці: розмова з Іриною Мірошник

У нашому місті представлена яскрава й багатогранна палітра хореографічного мистецтва, танцювальні колективи своїми перемогами прославляють Ніжин в Україні та за її межами, але кожен тріумф на сцені має зворотний бік, про який знають лише залучені до цієї сфери.

Про складний шлях до перемог очима керівниці успішного танцювального колективу поговоримо із сьогоднішньою гостею рубрики #Обличчя_громади_Ніжина. Знайомтеся, до нас завітала Мірошник Ірина, завідувачка хореографічного відділу, викладачка хореографічних дисциплін КЗ ПМО «Ніжинська хореографічна школа», фахівчиня вищої категорії, керівниця і балетмейстерка зразкового аматорського ансамблю бального танцю «Шанс», — повідомляє на своїй сторінці Facebook Ніжинська міська рада.

— Багато дівчаток у дитинстві мріють пов’язати себе зі сценою, танцями, яскравими костюмами, одиниці з них втілюють цю мрію у реальність. Хореографія стала Вашим життям. Яким був цей шлях?

— Мої дитячі спогади теплі і світлі. Любов батьків, підтримка старшої сестри, веселі поїздки на природу, багато друзів – саме це виринає у пам’яті при згадці про дитинство. Багато моїх подружок ходило на танцювальний гурток при заводі «Сільмаш», таке бажання виникло й у мене, просила маму відвести мене туди, але все ніяк… Тоді я, першокласниця, випрала синю спідничку, схожу на танцювальну, висушила, пішла у ній на гурток і сама записалася. Керівниця гуртка Хандога Тамара Сергіївна відразу ж поставила мене солісткою, ми часто виступали на різноманітних заходах у Ніжині та районі.

Коли мені було 11 років, до нас у школу прийшла Тимошенко Галина Львівна і запросила всіх охочих на гурток бального танцю, який вона відкривала у тодішньому Будинку піонерів. Я зацікавилася (в той час уявлення про цей вид танців було досить романтичне) і перейшла до Галини Львівни. Саме ці заняття й визначили моє подальше життя, адже я зрозуміла, що бальні танці – це моя стихія. Високий рівень викладання давав дуже гарну хореографічну підготовку, а моє бажання навчатися і розвиватися постійно зростало. Свого життя поза хореографією я вже не уявляла. Саме тоді я вперше стала в пару з партнером Олегом Павленком і зрозуміла значення партнерства у танцях. У юнацькому віці Олег виїхав за кордон, там продовжує професійно займатися бальними танцями. Знову ми зустрілися з ним через 28 років, коли він приїхав в Україну давати майстер-класи.

Наш колектив бальних танців отримував дуже багато пропозицій виступати, також ми активно брали участь у різноманітних конкурсах і оглядах. Запам’яталася одна з поїздок до Чернігова, коли нас поселили у щойно відкритому готелі «Градецький», а там ще був сучасний ліфт. Це було все… Тоді ми вперше танцювали на сцені Чернігівського обласного театру. Виступи на різних рівнях й у різних куточках країни давали нам досвід і яскраві враження, таке розширення обріїв професійних перспектив та світогляду для танцюристів дуже важливе.
Закінчивши школу, продовжила вивчення хореографії у Ніжинському училищі культури, паралельно продовжуючи заняття у Галини Львівни, далі – одруження й народження доньки. Коли їй виповнився рік, отримала перше робоче місце – керівник гуртка танців у школі № 7. Роки, проведені у цьому колективі, досі згадую з теплими почуттями. У нас склалася сильна ініціативна група, яка тримала на високому рівні позаурочне життя, і воно вирувало: театральні постановки, вікторини і різноманітні конкурси. Тоді часто проводили огляди художньої самодіяльності серед шкіл міста, і наші танцівники завжди були лідерами. У мене був дуже сильний колектив старшої групи – 8 пар, ми з ними постійно їздила на виступи і конкурси, разом відпочивали.

Після шести років роботи у школі № 7 я отримала пропозицію від Галини Львівни перейти працювати до хореографічної школи, відкриттям якої на той час вона займалася. Звісно, я погодилася, і з учениці перетворилася на її колегу. Кілька років ми проводили заняття у невеликій залі на Гоголівській, де місця катастрофічно не вистачало, а класи розділяли шторки… Тож коли ми перейшли в приміщення колишнього садочка (занедбане і захаращене), для нас це були вже хороми. Спільно з батьками ми зробили з нього повноцінну оснащену хореографічну школу, яка нині заслужено пишається професійними викладачами і талановитими учнями. Читайте також: Втратив зір, але не бойовий дух: ніжинець Ігор Кушнєров про свій військовий шлях

— Ви є керівницею зразкового аматорського ансамблю бального танцю «Шанс», відомого далеко за межами Ніжина. Цьогоріч йому виповнюється 20 років. Яка історія його створення?

— Тривалий час у мене не було думок якось назвати свій ансамбль, поки у жовтні 2004 року в місті не організували міський конкурс «Ніжинський зорепад». Участь у ньому брали лише колективи, тоді й виникла потреба якось себе назвати. Спала на думку назва «Шанс»: кожен у житті повинен мати шанс, а як його використати, залежить лише від нас.

Після наших виступів керівники інших колективів у мене часто питали: «Де Ви берете таких талановитих дітей?» Зараз я скажу банальність, але всі наші перемоги – результат важкої роботи і наполегливої підготовки кожного, іншого шляху досягнення таких високих результатів не існує. «Шанс» завжди стає переможцем або входить до трійки лідерів усіх конкурсів, де бере участь. Ми навіть привезли перемогу з конкурсу, в якому брали участь 5 тисяч учасників!

— Заняття танцями завжди були досить популярними. Водночас завжди виникають ситуації, коли вихованці з різних причин хочуть залишити заняття у хореографічній школі. Як Ви дієте таких випадках?

— Значний сплеск зацікавленості танцями відбувся після виходу на екрани шоу «Танцюють усі». Відтоді зросла кількість хлопців, які бажають займатися хореографією, а думка суспільства (у першу чергу батьків) про те, шо танці не для хлопців, теж кардинально змінилася. Дівчата ж завжди досить активно виявляли бажання танцювати.

Навчання у хореографічній школі розпочинається з п’яти років. І трапляється, що ця малеча плаче, капризує, не хоче займатися. Цей період потрібно пережити, як це було у садочку. Батькам дуже важливо підтримувати контакт з викладачем, у разі виникнення проблем радитися з ним. На мою думку, батьки у деякі моменти навіть зобов’язані наполягти і примусити дитину до занять, але не грубою силою, а поясненням. Такий період пройшли багато наших вихованців різного віку, їх спочатку батьки змушували ходити до нас, а тепер вони не бачать свого життя поза танцями. Ми завжди повинні давати дитині шанс.

Заняття проводяться 5 днів на тиждень після навчання у загальноосвітній школі. Це значне навантаження, діти приходять додому увечері фізично втомлені, а ще потрібно вчити уроки… Але це привчає їх до життя у швидкому темпі, до порядку. І я не раз чула слова вдячності за те, що ми навчили жити у такому режимі, адже це допомагає в подальшому витримувати складніші навантаження.

Я завжди кажу батькам: «Дитина, прийшовши зі школи, ніколи не сяде відразу за уроки. Вона валятиметься на дивані з телефоном у руках, займатиметься чимось іншим і готувати домашнє завдання у більшості випадків почне все одно увечері. Тож цей вільний час потрібно використати з користю для неї: заняття спортом, хореографією, музикою, творчістю. Дітки, які мають бажання гарно навчатися, завжди знайдуть час і можливості для цього.

— Заняття хореографією впливають на особистість вихованців. У чому полягають ці зміни?

— Відбувається позитивний вплив на емоційно-чуттєвий, естетичний і фізичний розвиток. Також цей вид навчання покращує навички комунікації завдяки постійним поїздкам і виступам. Сцена передбачає твою появу на очах сотень людей, і ти маєш бути готовим до цього стовідсотково. Тому доглянуті нігті, гарна зачіска, чистий випрасуваний одяг, струнка фігура, макіяж, гарна постава – це обов’язкові атрибути танцівників. Вони привчаються з дитинства слідкувати за своїм зовнішнім виглядом і перед виступом, і у повсякденному житті. Також заняття хореографією привчають до суворої дисципліни та відповідальності, сприяють виробленню культури стосунків між статями.

Також хочу зазначити, що часто наші випускники після закінчення школи продовжують ходити до нас на заняття і виступати у складі хореографічних колективів, а дехто з них уже привів на навчання своїх дітей. Це означає довіру до нас як людей і професіоналів. Нещодавно у мене був ювілей. І мене вітали вихованці навіть мого першого випуску (їм зараз 35-36 років). Така оцінка для мене дуже важлива… Читайте також: Молодь Ніжина – стильне місто (Фоторепортаж)

— Серйозні фізичні навантаження – обов’язкова складова занять хореографією.

— Танцювальні заняття тривають по 2,5-3 години без перерв. Чи багато хто з вас може витримати такий темп? Хочу навести приклад із життя. Мене часто просять поставити танець нареченого і нареченої. І вже під час першої репетиції я часто чую від них: «У нас уже немає сил, треба відпочити. Ми не думали, що танцювати настільки важко». А ці молоді люди ще не танцюють, а лише вчать елементарні підготовчі рухи. У нас дітки маленькі витримують довші заняття з більшим навантаженням. Наречений не може підняти майбутню дружину і зробити елементарну підтримку, а у мене 14-15-річні хлопці на витягнутих руках піднімають свою партнерку. Дівчата і хлопці завдяки регулярним заняттям хореографією розвивають силу, витривалість, додатково ще отримують струнку підтягнуту фігуру.
Танцівники привчаються тримати себе у гарній фізичній формі й після закінчення хореографічної школи. Я займаюся у тренажерній залі й зустрічаю там багато наших випускників. Вони звикли до постійних серйозних фізичних навантажень, тому обирають заняття спортом. І це дуже гарна тенденція.

— Бальні танці передбачають танок пари, юнака і дівчини. Які нюанси потрібно враховувати при формуванні пари?

— Головне у парі – взаємодія і взаєморозуміння. Танцівникам потрібно усвідомити: головний партнер, тому що він веде, а партнерка – це окраса танцю. Вона може станцювати, навіть не знаючи рухів, якщо просто буде йти за партнером. Тому я пояснюю своїм хлопцям: «Щоб бути головним у парі і заслужено називатися партнером, треба відповідати цьому слову: брати на себе відповідальність, знати безпомилково усі рухи і бути прикладом для дівчини».
Маю вже достатньо досвіду, щоб визначити, хто кому підходить за темпераментом, енергетикою, уподобаннями. Тому в пари ставлю так, як це бачу я, а не так, як хочуть батьки. Деякі пари з першого класу ніби зростаються і стають єдиним цілим, інші з часом треба змінювати: або за зростом уже не підходять, або відбулися зміни в уподобаннях партнерів чи стосунках між ними. Закоханість також може впливати на пару, адже у такий період превалюють емоції, а не здоровий глузд. Тому має бути окремо кохання, а окремо танці.
У мене була ідеальна танцювальна пара, котру завжди ставлю як приклад. Я їх називали Шуриками: він Олександр, вона Олександра. Дівчина завжди йшла за ним і покладалася на нього, я ніколи не чула, щоб вона з ним сперечалася. Партнер вів себе саме так, як належить головному у танці. Така правильна взаємодія гарантує якісний результат занять.

— Інколи батьки й діти ображаються на викладачів за те, що вони на заняттях дуже кричать на дітей…

Спочатку одне уточнення – ми не кричимо, у нас виробляється професійна звичка розмовляти голосно, яка сприймається багатьма як крик. Своїм вихованцям кажу: «Бійтеся, коли викладач замовкає, а не коли він кричить». Ми голосно говоримо через те, що грає музика, багато дітей, а наші слова повинні почути кожний і кожна в усіх кінцях зали. Але варто зрозуміти: якщо на вас хореограф кричить і робить зауваження, то він з вами працює, звертає увагу на ваші рухи та прагне виправити помилки. Якщо ж немає зауважень, то з вами перестали працювати і вас махнули рукою. Тому на заняттях потрібно боятися тиші й відсутності реакції викладача, а не безпідставно ображатися на його крики та зауваження.

— Часто можна почути вислів «Дитина виявляє себе у танці». Як Ви допомагаєте вихованцям показати себе і розкритися? Чи всі вони готові до цього?

— Танці дають можливість кожному і кожній показати усі грані свого таланту і внутрішнього світу. Але треба вміти, як-то кажуть, подати себе. «На сцені двадцять танцюристів в однакових костюмах виконують однакові рухи, – пояснюю своїм учням. – На кого в першу чергу будуть дивитися глядачі? Звичайно ж, привертає увагу найбільш яскравий. Тож кожен із вас має стати ним, найяскравішим. Погляд, грація, постава – усе має бути на найвищому рівні». Буває, подивишся на якусь дитину – сіра непомітна мишка. А виходить на сцену – це інша людина, вона в образі, кожен рух і погляд – на всі сто відсотків, і очей від неї не можна відвести.

Своїм маленьким дівчаткам часто наводжу аналогію з ляльками: «Уявіть, що кожна з вас – Барбі. Я прийшла у магазин і хочу вибрати ляльку. Як мені обрати її серед двадцяти однакових? Тож зробіть так, щоб я захотіла вибрати саме вас». Потрібно виділити себе поглядом, рухом, посмішкою так, щоб глядачі у залі дивилися саме на вас. І хочу сказати, що серед усіх пар, які танцюють на сцені, кожен глядач вибирає лише одну, яка привертає його увагу.
Є діти, які вже народилися артистами, вони не бояться сцени й відчувають задоволення від уваги глядачів. Більш сором’язливих та невпевнених у собі можна розкрити, навчити не боятися виявляти емоції. Для цього потрібні лише зусилля викладача і бажання дитини. Читайте також: «Ще в дитинстві шила одяг для ляльок»: розмова із засновницею ніжинського лялькового театру

— Що б Ви хотіли сказати на завершення розмови?

— Зараз нашим дітям не вистачає публічних виступів і спілкування з однолітками. Нас жаль, період епідемії COVID значно зменшив ці можливості, а повномасштабне вторгнення взагалі змінило життя наших вихованців.
Війна триває, важкі новини стали невід’ємним атрибутом життя. Постійні повітряні тривоги не дають можливості повноцінно проводити уроки, адже ми змушені спускатися в укриття, у яких недостатньо умов для проведення хореографічних занять. Наші діти живуть у складних умовах, але упевнено дивляться в майбутнє і допомагають наближати Перемогу своїми силами – беруть участь у концертах, де збирають кошти на допомогу військовим.

У цьому навчальному році я стала керівником першого класу. Невдовзі у моїх вихованців відбудеться перший виступ у Будинку культури і посвята в перший клас, вони хвилюються й готуються… А я разом з ними знову проходжу цей шлях від дівчинки-першокласниці у синій спідничці до себе сьогоднішньої, котра має досвід і бажання передати свою любов до танців усім охочим.

Источник

Новости Чернигова